До нас звернулася Оксана Боряк — сестра полоненого військовослужбовця з Уманщини, яка вже третій рік живе в очікуванні найголовнішої звістки у своєму житті. Її брат, Бурлака Володимир Олександрович, уродженець смт. Верхнячка, з перших днів повномасштабного вторгнення мужньо боронив Україну у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти.
З лютого 2022-го Володимир перебував у Маріуполі — на заводі імені Ілліча, одному з найгарячіших осередків спротиву. Разом із побратимами він прийняв бій, незважаючи на нищівні удари ворога. Спочатку Володимир регулярно виходив на зв’язок, передаючи кілька слів рідним, тримаючи звістку з пекла.
Та з часом його голос лунав усе рідше. Замість нього короткі повідомлення передавав його побратим. Вже на початку квітня 2022-го зв’язок обірвався повністю. Для родини почалися місяці невідомості, а пізніше — роки болю.
«11 квітня ми дізналися, що Володимир потрапив у полон. Нам стало відомо, що він отримав поранення спини, руки й ноги. Ми бачили фото та відео з ним у лікарні, й на цьому будь-яка інформація обірвалася…», — ділиться з нами Оксана Боряк.
Родина ось уже третій рік бореться тут, вдома, за свого Героя. Але головне — не втрачає віри.
Ми знаємо: наші захисники мають повернутися додому. І дуже просимо не забувати про кожного з них.
Історія Володимира Бурлаки — це не лише особиста трагедія однієї родини з Уманщини, а й частина великої незавершеної історії всієї України: боротьби за життя, свободу й повернення додому наших воїнів.
Ми закликаємо кожного: підтримуйте родини полонених, поширюйте інформацію, не дозволяйте історіям наших Героїв залишатися у забутті. Вони тримаються за нас так само, як ми за них.
